24 лютого 2022 року, рано вранці, я прокинувся від гучних вибухів за вікном.
— Вставай, нас бомблять! — Дружина прокинулась раніше за мене, а може й зовсім не лягала, не знаю, я спав в кабінеті, бо закінчував проєкт, і зазвичай працював до 4 ранку. Що робити? Куда бігти? Я завжди був цивільною людиною, і не мав досвіду в таких сітуаціях. Але єдине, що я знав точно — нікуди убігати я не буду. На мою рідну землю прийшов ворог, і я мушу її захищати. Все, що прийшло в голову — зателефонувати знайомому, Олексію з позивним «Кіт». Він військовий, може щось підскаже.
— Приходь на Лаврську, там подивимось — відповів він мені. Швиденько зібравшись, я попрямував пішкі з лівого берега. Повітряна тривога майже не змовкає, транспорт і метро не працює. Свою машину, на всяк випадок я брати не став, може вона знадобиться моїй родині, якщо треба буде евакуюватись.
Години за дві я добрався до місця призначення.
— У тебе бойовий досвід є? — спитав «Кіт».
— Нема, проте я швидко вчусь.
Насправді, найкрутіший бойовий досвід у мене був ще в радянській армії, коли я приймав присягу і цілих півгодини тримав в руках автомат, звичайно, не заряджений. Я проходив службу в оркестрі штаба ОдВО музикантом...
— Ну, проходь, там розберемось, — відповів він, і так я опинився в 206-му батальоні ТРО м. Києва. Там я дійсно швидко вчився, і вже у перші години міг принести на кухню 80 пакунків води, перетягнути палети з двору до бомбосховища, з'їздити ще з трьома хлопцями на орендованому звичайному міському жовтому автобусі в село за курями чи то за гуманітаркою.
За кілька днів, завдяки ще одному моєму товаришу з позивним «Світоч», я легко міг підключити 380 вольт від велетеньского дизель-генератора до розподільчого щитку, або протягнути кабель під напругою на інший кінець території. Так я «вчився» майже два тижня, поки до нас у 206-й батальон не завітала у справах Маруся Звіробій.
— Візми нас до себе! — сказав «Світоч». Ми починали вже потрохи розуміти, що наше «навчання» затягується. Хоча ми завжди тримались тієї думки, що будь-яка робота для нашої перемоги над орками є почесною. Проте нам хотілося чогось більшого.
За півгодини я вже сидів у Марусиному бусі, тримав в руках новенький, тільки з заводу ПКМ, який мені видали, бо в оружейці «на сьогодні калаши скінчились», і думав, як з ним впораюсь. «Світоча» залишили ще на декілька днів, щось доробити по електриці.
Забігаючи напаред, скажу, що потім я стріляв з різних видів вогнепальної зброї, але Покемона не проміняв би ні на що, та дуже вдячний тому побратиму, який сказав, що калаши закінчились, і видав мені ПКМ.
Так я опинився у добровольчому батальоні «Марусіни ведмеді», чим буду пишатися все своє життя. Далі була рутина, яку я опишу після нашої Перемоги.
Нарешті свинособак із позором погнали з-під Києва, Чернігова, Житомира, Сум. Нам запропонували приєднатися до лав ЗСУ, у ДШБ, і ми подали рапорти на вступ. Мене та декількох хлопців не взяли. Мабуть вік теж має значення...
Я досі дуже сумую за своїми побратимами, які зараз воюють у самих гарячих місцях, а деякі з них вже ніколи не повернуться додому.
В одному я певен: ми переможемо обов'язково, а я і мої діти ніколи не пробачимо йобаній русні цього. Ніколи й нізащо. А мої онуки взагалі не будуть знати, що таке расія, бо на той час її вже не буде.
Слава Україні! Слава Героям!
Київ, Україна, 24. 02 / 04.04.2022
